Грудень - Присвята Херсонщині-Україні

Я не знаю імен ані тих, хто лишився, і хто вже пішов, Знаю лиш, що вони всі чекають на завтра, Проживаючи наново жахи сьогоднішні знову й знов, І тримаючись тільки за те, що лишилося вартим... Пліч-о-пліч, Сьогодні поки ще живуть, Сьогодні руки ще тримають, Лиш сльози зрідка ще течуть Бо той Світ, який всі ми знали Геть зовсім інший, ніж тепер. Клич - Нескореним рабам не буть, Та погляд їх щодня згасає І подумки щораз несуть Тих кого так щиро кохали, Хто вчора помер... Весь світ знає, весь світ кричить, Весь світ бачить як ти конаєш - Мільярди очей і ніхто не може цього спинить Допоки ти, допоки ти помираєш... Мільярди очей і ніхто не може цього спинить Допоки ти, допоки ти помираєш... Бійтесь тиші німої, бійтесь - З-під неволі нам ніде дітись! Ані слів, щоби можна було описати весь цей жах: Навіщо життя нищились, Навіщо ті сльози лились, Куди повертатися має із вирію вільний птах? Колись він народився тут, Кудись він відлітав далеко Й не бачили ті очі смут, Бо без дому життя не знав, А почав жити лиш тепер. Ні, Шукатимуть та не знайдуть Нового дому, ой, лелеко, Де, як в дитинстві, розцвітуть... Та так сильно той дім кохав, Що вчора помер... Нема меншого в світі зла, Ні формул життя, ні сумнівної правди сірої, Не оманюйте серце думками, що краще уже хоч так, Яке то життя і як жити, як ти у неволі? Не може бути в тих, хто першим напав, добра - Завжди правда з тими, до кого прийшли із війною. Скільки часу вже минуло, Та хіба ж там життя не було? Та хіба ж тридцять років без волі й любові там жили? Відтяли, щоби не чули, Мов відрізали, щоб забули І далеке минуле, і вчора і нелюдські гріхи, І тих, хто народився тут, І тих, кого замордували, Кого ніколи не знайдуть, Що до цього життя не мав, Що почав жити лиш тепер. Ні, Перуничі по нас прийдуть, Ще буде кого рятувати... Я не завжди був вдячний за те, що ти був моїм прихистком, Не завжди цінував те, що було у моїх руках, Та всихає річище, як більше не матиме витоку, Аж допоки не вип'є всю воду засохла земля... У пашні відчай журба і страх І вода не жива, з терпким присмаком жаху терору: Вся душа мого краю, що колосилася на полях, Проти волі тепер годуватиме орків мордору... Вся душа мого краю, що колосилася на полях, Проти волі тепер годуватиме орків мордору... Чи буває таке в Світі, Щоб чужі були вдома діти? Щоб дурили з дитинства, зростати немов в дурному сні? Розстріляні і вбиті, Згвалтовані й без вістей діті - Край, що був вчора ірієм, став тихим пеклом на Землі. Всіх, Усіх, хто народився тут, Усіх, хто встиг втекти далеко, Усіх, кого вже не знайдуть ... Хто без дому життя не знав, Хто почав жити лиш тепер. Тих, Хто в наших душах розцвітуть, До кого прилетять лелеки... Хто так сильно свій дім кохав, Що вчора помер... Понесу розпеченим битим склом, Свої ноги заради тебе у кров позтираю, Поцілую твоє чоло - спи, мила, тихим сном, Доки тебе донесу я до нашого раю... Поцілую твоє чоло - спи, мила, тихим сном, Доки тебе донесу я до нашого раю... Вони хочуть твого тіла, Вони хочуть твої крила Відірвати й навіки їх прикувати до землі. Бути сильним вже не сила, Не злетіти, бо вирвали крила, І щодня хтось вмирає лиш щоб повернути їх тобі. І я тебе не відрекусь, І в серці іншої не маю - На тебе лиш одну молюсь... Я без тебе б життя не мав, Та й почав жити лиш тепер. І я без дому не лишусь, Бо я без тебе помираю І ліпше просто не проснусь... Я так сильно тебе кохав, що вчора помер... Я так сильно тебе кохав, що помер...